Глива устрична – Плевротус устричний

Загальні назви: Глива устрична, Плевротус устричний, Степова глива, Oyster mushroom, Pleurotus ostreatus, Гриби устричні, Хіратаке, Тамогітаке, Пінг гу, Бао Нгу, oyster fungus, oyster cap, гриб устрицевий, міжнародні та латинські синоніми.

Латинська назва: Pleurotus ostreatus

Походження: Азія, Європа, Південна Америка, Північна Америка

Короткий вступ

Перші спроби штучного вирощування гливи устричної були здійснені в 1920-х роках у Німеччині. У 60-х роках ХХ століття досліди з вирощування продовжились у Китаї, Таїланді, Пакистані, Нігерії, США та на Філіппінах. Саме ці країни нині є найбільшими виробниками гливи устричної у світі. У тодішній Чехословаччині вирощування гливи розпочалося у 60-х роках, активного розвитку галузь набула після 1982 року, але наприкінці 80-х років вітчизняне грибівництво почало втрачати позиції через закордонну конкуренцію. Глива устрична природно росте з кінця літа або початку осені до зими, і за м’яких зим здатна плодоносити майже до весни. Гливу збирають у дикій природі або вирощують у домашніх умовах і комерційно для продажу.

Детальний опис

Глива устрична – одна з найвідоміших і найбільш вивчених лікарських грибів у світі!

Ботанічна інформація

Глива устрична (Pleurotus ostreatus) – їстівний гриб, капелюшок якого за формою та кольором нагадує морську устрицю (звідси й походить назва). Капелюшки гливи досягають 35 см у діаметрі, вони віялоподібні, в молодому віці – плоскі, м’які чи м’ясисті, гладенькі, світлі. Гриби ростуть гронами або шарами один на одному, й один пеньок може важити кілька кілограмів! Ніжка гливи – завдовжки до 4 см, товщиною до 3 см. Пластинки низькі, густо розташовані, білі чи сіруваті. М’якоть пружна, спершу м’яка, згодом дещо жорстка, волокниста, у ніжці коркувата, кольору від білого до сіруватого, соковита. Смак грибів трохи солодкуватий, запах насичений, типовий грибний.

Поширення та походження

Глива устрична природно зростає на живих або мертвих стовбурах і пеньках листяних дерев (найчастіше буків, беріз, тополь, горіхів та інших), рідше на хвойних у змішаних лісах, у парках і лісосмугах. Віддає перевагу бідним, слабо кислим незвапнованим ґрунтам. Виявляється майже по всьому світу – переважно у помірному кліматі та лісах субтропічної зони. Плодові тіла часто формують великі грона й виростають дахоподібно групами одне над одним.

Використання / дозування

Глива устрична дуже смачна й надзвичайно популярна як серед любителів «тихого полювання», так і у повсякденній та ресторанній кухні. Гриби споживають свіжими чи сушеними у страви, супи, соуси, готують як окрему страву. Гливу маринують із прянощами й овочами, сушать, коптять (але не смажать у чистому вигляді). У Східній Європі її також квасять і подають як закуску (на зразок квашеної капусти). У традиційній японській, корейській та китайській кухні глива цінується як делікатес, часто поєднується із соєвим соусом у супах та гарячих стравах; у Південній Азії, зокрема в індійському штаті Керала, її масово вирощують та активно використовують у гастрономії. Популярні рецепти супів і соусів існують в Україні, Чехії, Словаччині.

Глива устрична має потужне фітотерапевтичне значення: у сучасній натуропатії застосовується як імуностимулятор, джерело природних вітамінів і мінералів.

Діючі речовини

У гливі устричній міститься велика кількість вітамінів групи В, а також вітаміни C, D і K. Серед біологічно активних сполук найважливішими є полісахариди – особливо β-глюкани (зокрема плевран) та харчові волокна. Крім того, гриб містить амінокислоти, ферменти, фенольні та ароматичні сполуки, флавоноїди, терпеноїди, поліненасичені жирні кислоти. Серед мінералів – кальцій, фосфор, цинк, селен, залізо.